Покликані в Святому Дусі
Вігілія Зіслання Святого Духа 24 травня 1958 року була днем, коли шестеро молодих дівчат: Дорота Северин, Іоанна Панек, Зузанна Подлєвська, Марія Пелка, Зита Коцур і Гізеля Скоп, задіяних в Централі Круціяти Стриманості в Катовицях, вирішили розпочати дворічний період пробації в Громадці Непорочної (Zespole Niepokalanej).
Як дійшло до такого рішення? Наприкінці 1956 року, після повернення сілезьких єпископів з вигнання, о.Франциск Бляхницький став працівником Душпастирського Відділу Дієцезіальної Курії в Катовицях. Тоді він прийшов до висновку, що Господь Бог хоче, аби він спробував створити «Сілезький Непокалянов», бачення котрого отець вже давно носив у собі. Усі зовнішні обставини вказували на те, що саме прийшов властивий час розпочати це діло, а отриманий барак – власність Курії – міг досконало цьому служити. Отець єпископ Герберт Беднож погодився на цю ініціативу.
«Сілезький Непокалянов», на думку отця Франциска, – це місце, де всі й все повинно бути відданим Непорочній та служити будуванню Царства Божого. Таку чітко визначену мету представив отець кільком особам із Тихів та Ридултів, запрошуючи їх до співпраці. Деякі з них сприйняли це запрошення як можливість спробувати виконати покликання, котре вже певний час відчували. З радістю вони вирішили вже в січні 1957 року оселитися в бараці, щоб розпочати там своє служіння.
Бачення о. Бляхницького приймало все більш конкретні риси. Спочатку виник Катехетичний Осередок, потім поступово почав творитися рух Круціяти Стриманості, а барак став його центром.
Отець Франциск від початку вів внутрішню формацію своїх співпрацівників, котрих поступово прибувало. Через якийсь час чітко виділилися серед них дві групи: особи, котрі прагнули все своє життя віддати служінню Господу Богу в цьому ділі, та особи, котрі бажали приймати участь у ділі як співпрацівники.
У Вігілію Непорочного Зачаття ПДМ 1957 року особи, що відкрили своє покликання до віддання Богові й творення Громадки, представили свої прагнення письмово отцю єпископу Герберту Бедножові: «Уже близько року ми працюємо в спільнотному житті над реалізацією досконалої побожності до Непорочної у дусі отця Максиміліана; результатом цієї роботи є рішення віддатися апостольському служінню Церкви в світському інституті за нормами конституції «Provida Mater Ecclesia», практикуючи євангельські ради: чистоту, бідність і послух». Різні внутрішні й зовнішні обставини призвели до того, що цей момент був перенесений і здійснився 24 травня 1958 року.
Цей день ми вважаємо початком нашої спільноти. Це було дуже важливе для нас рішення, котре несло життєві наслідки. Ми повідомили про нього наші родини, котрі дуже важко прийняли таку звістку, скоріше, не схвалюючи нашого рішення. Дворічна формація та складення перших обітів у Громадці Непорочної (Zespole Niepokalanej) уже були тільки підтвердженням цього рішення.
П’ятдесят років тривання й розвитку спільноти, котра остаточно прийняла назву Інститут Непорочної Матері Церкви, свідчить про те, що таким був задум Господа. Ми брали участь цими роками у всіх ініціативах, котрі Святий Дух пробуджував через отця Франциска: у Круціяті Стриманості, у Русі Світло-Життя з усім багатством його служіння… Ми були найближчим колом дияконії для отця Франциска, на котре він завжди хотів спиратися. Незбагненні дороги Господа! Для нас це не заслуженим нічим ДАР. Слава Господу!
Подія п’ятдесятирічної давності для мене особисто пов’язана з внутрішнім рішенням жити в спільноті людей, з котрими протягом довгого часу, разом із отцем Франциском, ми намагалися визначити наше покликання й місце в Церкві. Усі події, що відбулися до того моменту, обставини вказували на те, що Господь хоче, аби ми творили Громадку Непорочної (Zespół Niepokalanej) як світський інститут за нормами апостольської конституції «Provida Mater Ecclesia». Це було дуже важливе рішення на основі віри Богові, супровід Котрого ми тривалий час помічали в своєму житті. Рішення призвело до важливих життєвих наслідків, зокрема, залишити рідний дім.
Для мене це був новий етап цікавого мандрування, котре Бог запланував для мене дещо раніше. Коли мені було 16 років, я почула в своєму серці голос, котрий взивав мене до «чогось». Це «щось» я інтерпретувала як покликання до Кармелю, бо здавалося, що якщо вже йти за Господом, то «максимально», тобто залишити цей світ і все, що люблю. Треба було, однак, продовжувати навчання в ліцеї та всі рішення відкласти на потім. Тим часом досить несподівано відбулася зміна в моєму житті та житті моєї родини – переїзд з Великопольщі до Сілезії. Ніби нічого надзвичайного. Для мене ж ця зміна означала дуже багато, бо тут почав конкретизуватися Божий план на моє життя. Ми оселилися в Тихах, де я спочатку познайомилася зі «своїми дівчатами», а потім з отцем Франциском. На першій серйозній розмові, незабаром після випускного екзамену, отець запитав мене, чи я не хотіла б віддати себе Господу Богу, залишаючись у світі, і розказав про світські інститути. Я відповіла, що потрібно над цим подумати. І… менше ніж за місяць після цієї розмови опинилася в бараці в Катовицях.
Там розпочався спільний шлях – отця Франциска і нас, кількох молодих дівчат, котрим Господь дав благодать вирушити у вірі в певному сенсі в невідоме. Це була довіра не лише Господу Богу, а й отцю Франциску. Його вже раніше Господь підготував різними випробуваннями до цілковитого підпорядкування свого життя Його планам. Розпізнавши час початку втілення бачення, котре віддавна в собі носив, бачення Сілезького Непокалянова на взірець Непокалянова отця Максиміліана, де все й всі без решти віддані Непорочній, щоб із Нею служити Христові в будуванні Його Царства, отець запросив нас приєднатися до цього досвіду. Ця наша місія мала бути спрямована на звичайне душпастирство. У нас не було освіти чи життєвої мудрості, зате був у нас ентузіазм молодості, ревність і прагнення віддати своє життя Богові в цьому конкретному ділі. І ця спільна історія, збагачена новими особами й подіями, триває!
Сьогодні, дивлячись на цю історію, я бачу, наскільки логічним був хід подій, як предивно слідували один за одним різні значні факти, починаючи від бараку в Катовицях і руху Круціяти Стриманості, що там творився, потім його ліквідація та неочікувана можливість для нас отримати вищу освіту в Кракові, потім отець у Любліні, потім відкриття Коростенка, а потім усі наступні етапи розвитку нашої спільноти й Руху в країні та за кордоном, аж до нашого «сьогодні» в різних місцях та різнорідному служінні.
Багата ця історія. Складно її описати. Бо як виразити всі переживання, що супроводжували кожен її етап, як передати внутрішню боротьбу й труди, пов’язані з болем зростання, з новими викликами, яким чином виголосити багатий досвід Божої благодаті та Божого провадження кожної з нас, цілої спільноти й Руху? Як виразити словами вдячність Богові за Його вибір і покликання, за Його вірність, любов і те, що милосердно схиляється над нашою ницістю… Як це висловити?
Залишається включитися в найпрекрасніші слова прослави, котрі заспівала Богові Непорочна – наша Мати, Мати Церкви. MAGNIFICAT!!!
Зузанна Подлєвська